«Горять світи, біжать світи музичною рікою»

Поетично-літературний перегляд

 (до 130 від дня народження Павла Тичини)

Павло Тичина — український митець із трагічною долею, як творчою, так і особистою. 

Його обожнюють і засуджують, то возвеличують, називаючи поетом українського Відродження, то називають графоманом, дудкою партії, блазнем, безхребетним.

Так із патріотичного мрійника («Блакить мою душу обвіяла» (1907), поетичної української душі, пронизаною вірою в Бога («Всесвіт наш – це дивна казка, Це одна з фантазій Божих») («Я люблю казки чудові», 1913), він став радянським письменником («з нами слава прапорів», «Партія веде»), міністром освіти.

Проте чимало літературознавців усе ж не скупляться на похвалу, називаючи П. Тичину сонцепоклонником, орієнталістом, ні на кого не схожим, генієм українського поетичного символізму.

Та море хвилює, та море будує; 

В нім стільки проклятих отих надбудов. — 

Любов моя чиста, любов незагасна, 

Невчасна, сучасна, прекрасна любов!

(уривок з вірша вірша П. Тичини «Пляж» (1926)

До слова, маловідомо, що Павло Тичина мав абсолютний слух, грав на кларнеті й бандурі. Також поет вивчав тюрські мови, дбав про розвиток сходознавства в Україні.