Шановні користувачі Шилівської бібліотеки та всі, хто залюблений у чарівний світ української літератури.
Сьогодні, 23 квітня, виповнюється 100 років з дня народження письменника-земляка, лауреата Державної премії ім. Т. Г. Шевченка — Григорія Михайловича Тютюнника.
Він пішов за межу вічності на злеті свого творчого життя, у 41 рік. Та добре, що часу не підвладна людська пам'ять. Г .М. Тютюнник живе у наших спогадах, у своїх листах і творах.
Пропонуємо переглянути світлини з книжкової виставки нашої бібліотеки «Письменники Шилівської землі», присвячені Г. М. Тютюннику, допис про нього нашої землячки Бондар Н. В., та прочитати ( хто не читав) безсмертний роман «Вир» та інші його прозові твори та поезію.
Полтавщина – це та благословенна земля, де, як жартують краяни: "Посади дерево – виросте калина, посади дитину – виросте письменник". "Женьшеневий кущ Тютюнників" (за образним висловом Олеся Гончара) теж проріс на Полтавщині, але прикрасив собою увесь сад української письменності. 23 квітня 2020 року минає 100 років від дня народження старшого Тютюнника, Григорія, видатного прозаїка, автора неперевершеного роману "Вир".
Творча дорога письменника бере початок із Шилівки, тієї, що побіля дороги до обласного центру. Родина – батько-селянин, репресований у 1937 році, мати- учителька, залюблена в Слово, – дала хлопцеві настанови людяності, поваги до думки іншого, толерантності. Шилівська семирічка, Зіньківська середня школа № 1, літфак Харківського університету – ось сходини офіційної освіти Тютюнника. Проте знання поповнював протягом усього життя – самоосвіта зробила його інтелектуалом, а життя – мудрецем.
Починав літературну діяльність із поезії: у районній газеті “Більшовик Зіньківщини” опублікував першого вірша “Комсомолець”. У десятому класі спробував свої сили і в прозі. Першим читачем оповідань була його вчителька Любов Блажко. Саме з її настанови він вступив у 1938 році до Харківського державного університету. У студентське товариство Григорій завжди вносив безмежжя щирості, дотепних жартів і бадьорості. Він навчався разом з Олесем Гончарем, Дмитром Білоусом, Пилипом Гавриловим, Данилом Бакуменком. Ще до війни став визнаним «факультетським» поетом. Та як і не бути ним, коли душу виколисують дзвінкі жита, а осінню бентежить прощальна пісня журавлів. Часом здавалося, ніби доноситься вона не з прозорої голубіні неба, а з глибини землі. Мовби серце чуло – натрубили журавлі біду – війна почалася». Так і не склав 28 червня 1941 року іспит із фольклору – добровольцем вступив до студбату. Проте не судилося потрапити на передові позиції: опинився в одній із частин трудової армії, що відступала до Дону.Та
восени цього ж року з трудового батальйону втік до діючої армії. Перебував на
дільниці фронту коло Орла зиму і весну 1941 – 1942 років. Улітку потрапив у
полон. У 1943 році втік звідти і діяв у партизанському загоні за Дніпром. При
виконанні бойового завдання був тяжко поранений. Потім до кінця свого життя не
міг бачити чорного кольору ріллі і дроф, які нагадували німецьких юнкерсів.
Григорія з бою виніс на собі якийсь балтійський моряк, а згодом партизан. Вісім кілометрів він ніс пораненого до
госпіталю. А потім – палата безнадійних, гарячка, марення. Але викарабкався…
Визнаний лікарями непридатним до військової служби, повернувся в Шилівку в
квітні 1945 року. Скінчилася війна, вирішив Гриць будь-що закінчити
університет. А з вересня 1946 року Григорій Михайлович – викладач української
мови та літератури Львівського технікуму підготовки культосвітніх працівників.
Гомінливе місто не надавало відповідних умов для творчої праці. Тому в 1948
році переїхав у Кам’янку-Бузьку, де вчителював разом із Оленою Федотівною
Черненко, яка невдовзі вийшла за нього заміж.«Найкраще
в моєму житті – це дружина», – скаже колись Григорій. І справедливо, адже в
миті щастя, радощів і в дуже нелегкі для чоловіка часи вона була поруч. А
миттєвостей болю і страждань було набагато більше. Часто й довго лежав Тютюнник
у лікарнях. «Носив у грудях осколок
ворожого снаряда, який лікарі виймати побоялись, щоб не пошкодити смертельно
серця. Страшно було дивитися, як він мучився. В очах – глухий, затамований
біль, а на устах ледь помітна усмішка» [65, с. 4]. Не любив скаржитися.
І
всі свої болі, муки виливав у віршах. Окремою збіркою вони вийшли вже посмертно
(1963) під назвою «Журавлині ключі».
Повертаючись
якось після виступу в госпіталі інвалідів Великої Вітчизняної війни, Тютюнник
признався поетові Георгію Книшу: «Думаю
переключатись на прозу… Ось візьму та й напишу епопею томів на три- чотири»
[16, с. 4].
1946 - 1956 - роки
пошуків своєї теми, власного мистецького стилю: пише, друкує збірку оповідань,
повість. Вагомий, переломний 1960, адже тоді з’явилася перша частина роману
“Вир”, висока літературно-художня цінність якого полягає насамперед у
суворому історизмі, рельєфній зримості правдивих картин життя і довершеності
намальованих Григорієм образів. Не випадково Олесь Гончар поміж романів кінця
50 -х - початку 60 -х років назвав “Вир” першим.
Тютюнник
був багатий на матеріал і саме тому не смакував його в творах, не розписував. Читаєш рядки “Виру” – і впізнаєш усі чарівні куточки шилівської землі:
Беєва гора, річка Ташань, Радьківщина, Пісочкове, хутір Вишневий, Ковбики,
Полтавський шлях, Княжева слобода, Байрак, Данелевщина та ін. Усі вони змальовані з
неперевершеною точністю до найменшої деталі:
Мовби віщуючи щось лихе, серце знову кликало у Шилівку, до Ташані. Федір Тютюнник так описує останню зустріч із Григорієм: «У котрий раз вдивлявся в його високе, пооране ранніми зморшками чоло, у випуклі надбрів’я, посивілі скроні й думав: якась велика сила сидить у тій голові. Він тяжко дихав, але я й на гадці не мав, що то вже була наша остання зустріч. Переді мною сидів кремезний задумливий чоловік, дивився на смеркаючі обрії, наслухав журавлиний гелгіт у лузі і ждав качиного лету. Але качки того разу не прилетіли…» [59, с. 8].
Двадцять
дев’ятого серпня Григорія не стало. Ніхто не чекав цього – навіть він сам:
незадовго перед цим Тютюнникові було зроблено чергову складну операцію – з-під
самісінького серця лікарі вийняли смертоносний осколок…
Устиг сказати багато,
але сказав би ще більше, якби не жорсткі рамки тоталітарного режиму. Любов
Тютюнника-старшого до українського села здавалася аж надто палкою і тому
підозрілою. Йому закидали патріархальну обмеженість, надмірну приземленість,
невміння бачити “радісні перспективи колгоспного ладу”. Тому невипадково повне
двотомне зібрання творів письменника побачило світ лише через дев’ять років
після його смерті. Нагороду роман отримав теж посмертно. Шевченківську премію
присуджено в 1963. Але то не мало значення, бо Григорій Тютюнник уже здобув
собі безсмертя, яскравим спалахом засвітившись на літературному небосхилі.
У спогадах про свого
старшого брата Григір Тютюнник писав: “Мало – бачити. Мало –
розуміти. Треба любить. Немає загадки таланту. Є вічна загадка любові” [3, с.
281]. Саме це і визначило життя і творчість письменника. Чесного, доброго,
мужнього...
Одного разу Григорій
Михайлович сказав: “Вир життя. Щасливий той письменник, який побував у ньому”. І Григорій, справді, був щасливим митцем. Василеві Земляку він нагадував
човняра на веслах: “човняр поспішав, човняр веслував, човняр не
боявся виру”, бо сам пробув на вирах ціле життя. Він так мріяв про завершення
свого роману, що жив тими мріями, “і, може, тримався на них, як човняр на
веслах” [8, с. 4].
Давно вляглися хвилі
збентеженого Тютюнниковим човном плеса, та не заспокоїлась Ташань, а лише
принишкла, чекаючи, що ось-ось із втаємничених глибин життя шилівців вигулькне
новий весляр і з вірою в перемогу Добра, Правди, Справедливості кинеться
впокорювати нові вири! Гордо, самовіддано, несхитно, по-Тютюнниковому.
"Все незмінно, на жаль" (братам Тютюнникам присвячується)
Замулилась ріка, очерет
павутину колише,
Змандрували
"вири": не шумлять, не бурлять повесні.
На сипкому піску верба
гілкою спогади пише...
Віджилось, відбулось і
розтануло, ніби у сні.
По полтавськім шляху не
вози торохтять – іномарки,
Та ще й досі
"полохають тишу ранкову півні",
І новітні "Устими,
Оляни", "Климки" і "Одарки"
Знов до праці стають,
засвічують в вікнах вогні.
"Приїжджають
сини", бо міцним є родинне "коріння",
"Заміж Катрь
віддають", народжують, хрестять дітей...
На зміну приходить нове
шилівчан покоління,
Та біда, що й воно вже
чекає з "облоги" вістей.
А як "м'ята
холодна" "у сутінках"
вечір розбудить,
Вузький
"прослідок" вкриють великі бурштини роси,
Знов підслуха
"крайнебо" те одвічне: "любить – не любить",
Й подарує Орися Тимкові
шматочок коси.
Знову буде в сльозах
проводжати в далеку дорогу,
Не на шахти в Донбас, а по смерті пекельний вогонь,
"Три зозулі з
поклоном" позлітаються знов до порогу,
Сльози туги і болю з
материнських відпити долонь.
Все незмінно, на жаль...
Замулилася Грунь лиш з роками,
Пише віттям верба у задумі,
фатально-трагічна,
Просту істину, заповіщену
Тютюнниками:
"Світ врятує одне лиш
– "ЛЮБОВІ ЗАГАДКА ВІЧНА"!
Немає коментарів:
Дописати коментар